Митці теж гинуть на війні. Скільки? Ніхто не знає. Тому що ніхто не знає, які реальні втрати з обох сторін. Не буде перебільшенням сказати, що за два роки й три місяці повномасштабної війни загинуло щонайменше з десяток видатних українських художників. Коли в січні на фронті загинув Максим Кривцов, літературний світ Польщі завмер, адже його дебютна книжка мала вийти польською мовою. Про смерть поета повідомила його перекладачка Анета Камінська, польська поетеса, авторка, серед інших творів, книги «Кімната з краєвидом на війну». Вчора ще одна тривожна новина для літературного і музичного світу. Поет Сергій Жадан, як він і заявляв раніше, пішов до армії. Але цього разу цей текст не про нього.

• Михайло змінив скрипку на контролер управління дроном. У Дениса замість театрального реквізиту в руці – гвинтівка. Артем відмовився від діджейського пульта на користь інструментів для ремонту фронтового хутра, –  розповідає волонтерка Альдона Гартвіньска.

• Пам’ятаю Бориса. Для мене це була така садгана – згадувати його. І я пам’ятаю, що, коли почалася тотальна війна, він не хотів більше говорити про вірші, – розповідає польський поет Радек Вишневський. – Він стверджував, що це кінець Поезії.

• Щодо кількості загиблих… Бувають дні, коли ти не бачиш нічого, крім некрологів. Один некролог за іншим. Важко їх порахувати. Іноді їх буває десятки на день, і це далеко не всі. Навіть у найгірші тижні оборони Бахмута не було стільки некрологів, як зараз, – описує дані Вєслав Хабовський, які він збирає.

Поезія, опера, балет – гинуть на війні

Анета Камінська переклала його останній вірш 7 січня 2022 року, в день смерті Максима Кривцова. Він був написаний буквально за два дні до смерті поета. Пропонуємо вашій увазі уривок з нього:

Моя голова котиться від посадки до посадки

як перекотиполе

чи мʼяч

мої руки відірвані

проростуть фіалками навесні

мої ноги

розтягнуть собаки та коти

моя кров

вифарбує світ у новий червоний

Pantone людська кров

мої кістки

втягнуться в землю

утворять каркас

мій прострелений автомат

заржавіє 

бідненький

мої зміні речі та екіпу

передадуть новобранцям

та скоріше б уже весна

щоб нарешті

розквітнути

фіалкою.

5.01.2024

Можливо, таку особливу чутливість мистцям надає війна, яка дуже часто заставала їх у самому розквіті чи в найкращий момент їхньої творчої кар’єри? Кривцов став символом, хоча він був не першою «людиною культури», яка загинула на фронті, захищаючи Батьківщину. Наприклад, у вересні 2022 року в Донецькій області під час мінометного обстрілу загинув артист Київського національного академічного театру опери та балету ім. Тараса Шевченка Олександр Шаповал.

Однак під час війни українські артисти гинули не лише на фронті. Так, серед інших, на самому початку повномасштабної агресії Росії в Україні під час обстрілу столиці загинув Артем Дацишин, соліст балету Київського національного академічного театру опери та балету. У березні 2022, також під час атаки на Київ, його долю розділила заслужена артистка України Оксана Швець.

Маріуполь, Запоріжжя, Київ

Деякий час тому Центр допомоги культурі в Україні підготував огляд про ці безсенсовні смерті.

Найпроникливіший уривок з цього огляду стосується наймолодших художників: «Страшна війна в Україні вже позбавила шансу на життя понад 200 дітей. Серед них і наймолодші таланти Маріупольського театру «Концепція» – Єлизавета Очкур та Соня Амельчикова, які зіграли головну роль Люсі у виставі «Лев, відьма і стара шафа» за мотивами «Хронік Нарнії». Життєрадісна, чарівна і надзвичайно талановита. Театральний режисер згадує один урок у виставі, де його найбільше вразило те, що вони говорили про стару ялину: «Вона страждає від пронизливого холоду, вона забезпечує нас дровами, вона горда і красива, хоч і дуже стара, вона заслуговує повагу. Ми теж колись постаріємо разом з тобою…»».

Альдона Гартвіньска, яка підтримує митців, що воюють на Запорізькому фронті, розповідає: «Михайло поміняв скрипку контролер управління дроном. У Дениса замість театрального реквізиту – гвинтівка в руці. Артем відмовився від діджейського пульта на користь інструментів для ремонту фронтового хутра. Мабуть, саме ця розбіжність світів, у яких вони живуть, змушує замислитися: що вони там роблять? Адже ті, хто на фронті здебільшого, так би мовити, волонтери. Що їх туди привело? Що залишається від мистецької душі після війни?»

Про це ми запитали Радека Вишневського, поета, письменника, члена Ради Фонду UA Future, який висвітлює війну в Україні від початку конфлікту у 2014 році й приділяє багато уваги митцям на війні.

«Пам’ятаю Бориса. Для мене це така садгана – згадувати його. І я пам’ятаю, що коли почалася тотальна війна, він не хотів більше говорити про вірші, – розповідає Радек Вишневський в інтерв’ю PostPravda.Info. – Він стверджував, що це кінець поезії. У 2014-2015 роках там, на Донбасі, він ще писав вірші. А потім сказав, що тепер ходить тільки вбивати».

Останні світлини Бориса в соціальних мережах, про які розповідає Радек Вишневський, зроблені на околицях Бахмута в період Різдва 2022 року. Після цього про Бориса ніхто ніколи не чув. Радек Вишневський згадує, що за останні 10 років Борис часто зникав з радарів, як завжди й буває на війні, а потім, наприклад, як у 2016 році, раптово з’являвся в Польщі, наприклад, щоб прочитати свої «Вірші з війни». Йдеться про Бориса Гуменюка – поета, художника і солдата. Щоб пам’ять про нього не зникла, Радек Вишневський і далі пише йому листи. https://dziad-z-kielczowa.blogspot.com/2023/04/w-oczekiwaniu-na-powrot-borysa-dzien.html  Саме такої форми набули пости, присвячені саме цьому митцю.

Шість років тому Борис приїхав до Польщі, щоб прочитати свої вірші, що написані в окопах Донбасу. Ми уявляли собі бозна-що, можливо, що «Вірші з війни», які ми видали, зроблять якийсь прорив у свідомості. Не тільки літературний, а ширше – в мисленні про Україну, про українців. Те, що ми опублікували, насправді не було віршами, точніше, віршами лише за назвою. Сухі, віршовані нотатки, які він писав під обстрілами біля села Піски недалеко від цивільного аеропорту Донецька, що зруйнований десятками годин бомбардувань і ближніх боїв з так званими сепаратистами, про яких увесь світ знав, що це зовсім не сепаратисти, адже таку форму, зброю, боєприпаси, засоби зв’язку не купиш в жодному магазині.

Воєнні пісні в Україні

Життя митців на війні має багато різних сторін, і це, безсумнівно, стане предметом багатьох наукових праць у майбутньому, чи то в галузі психології, чи то соціології. Зокрема, пісень, що з’явилися за два роки повномасштабної війни на українському ринку, вистачило б на річні плейлисти кількох радіостанцій.

Почнемо з рок-гурту Kozak System, який ще у 2014 році підтримав українську армію, що перебувала на той час у майже повному розладі – як фінансовому, так і моральному. Тоді Kozak System з Enej та Maleo Reggae Rockers записали пісню під назвою «Брат за брата», в якій співали про те, що ми побачимо Україну в Європі. Після того, як Росія напала на Україну, музиканти майже одразу почали гастролювати країнами ЄС, даючи благодійні концерти, кошти від яких йшли на допомогу Збройним силам України. Так, наприклад, за інформацією порталуreport.if.ua, лише під час двох концертів в Івано-Франківську у червні 2022 року рок-гурт зібрав 100 000 гривень.

Учасники гурту Антитіла майже одразу долучилися до територіальної оборони й повернулися на сцену через кілька місяців, щоб у такий спосіб допомагати армії. Музиканти стали відомими також  і завдяки своєму хіту – пісні «Фортеця Бахмут» з дивовижним відео, знятим у цьому місті, якого вже не існує. Також вони анонсували майбутній концерт, який, як вони стверджували, відіграють влітку 2024 року в українському Криму.

Однак першим, хто здивував чи не найбільше, був Андрій Хливнюк з гурту Бумбокс, який пішов до армії на самому початку Великої війни. Саме він у перші дні російського вторгнення в Україну на порожніх вулицях Києва записав слова старовинної української пісні «Червона калина». Згодом, завдяки співпраці Андрія з гуртом The Kiffness, пісня стала надзвичайно популярною, і сьогодні щонайменше її першу строфу знають і співають, напевно, всі українці вдома чи за кордоном від наймолодших до найстарших.

Невдовзі після виходу кліпу The Kiffness повідомили, що спільне виконання «Червоної калини» лише за день принесло аж $7 000 доларів прибутку від усіх гонорарів. Ці гроші артисти, звісно ж, передали на допомогу Україні.

Океан Ельзи на службі українській армії

Від початку повномасштабної війни свою військову місію почав виконувати лідер «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук, який виступив зі своєю групою у Варшаві на початку травня 2024 року. «Через культуру і музику ми хочемо зацікавити Європу Україною. Всім відомо, що мистецтво – це лагідна зброя, але дуже ефективна. Саме тому ми раді, що готуємося до прем’єри у партнерстві з Warner. Ми записали десять пісень, перший сингл «Voices Are Rising» вже вийшов (…). Звісно, ми записували пісні з думкою про українських шанувальників, але здебільшого для іноземних слухачів, які ніколи не чули жодного українського гурту. Вони не знають нашої літератури, кінематографу, театру, живопису. Вони не зрозуміють нашої мови, але музика може їм сподобатися, вона, напевно, не дуже змінилася з попереднього альбому. Ми хочемо завоювати нових шанувальників, також у Польщі. Звісно, попмузика непередбачувана, але, можливо, ми допоможемо пробудити інтерес до України й української культури», – сказав Вакарчук в інтерв’ю Яцеку Цещлаку для Rzeczpospolita, відповідаючи на запитання про причину випуску англомовного альбому.

На початку повномасштабної агресії Святослав Вакарчук, який уже відпрацював один термін депутатства у Верховній Раді України, їздив із гітарою Україною і давав концерти часом для десятка, часом для кількох людей, а часом впритул до лінії фронту. Своєю чергою, «Океан Ельзи» у повному складі дав феноменальний концерт у київському метро. Саме в цей час була написана одна з найпроникливіших пісень про війну «Місто Марії», що присвячена Маріуполю.

Фестивалі й концерти на війні

Війна митців – це також й історії про мистецтво. Я хотіла б навести дві з них.

Перша пов’язана з фестивалем «Файне місто», найбільшого музичного фестивалю України, що походить з Тернополя. У 2022 році він проходив у Польщі, а цього року знову відбудеться на українській землі, цього разу у Львові. Фестиваль підтримує діяльність підрозділу «Азов», а керівником охорони фестивалю майже завжди був Спайдер. Який стосунок має пряник до вітряка? Капітан Андрій Ігнатюк (Спайдер) був одним із захисників «Азовсталі». Він потрапив у російський полон, з якого через кілька місяців був звільнений під час обміну полоненими. Цього року він буде одним із гостей групи, відкриваючи захід. Захід, який вкотре має на меті підтримати «Азов» і показати українцям, що їхня культура не вмирає і не загине, дарма що війна. Наразі Фонд UA Future збирає кошти на автомобіль для Спайдера, який готується повернутися на фронт. Ви можете долучитися до збору.

Друга історія, про яку я хотіла б вам розповісти, – це історія сліпої дівчини, яка грає на бандурі. Вона дає концерти у своїй країні, збираючи гроші на допомогу українським військовим. До березня 2024 року Анна Марія Герман зібрала 2,5 мільйона гривень таким чином, даючи концерти у тому числі й у церквах.

Ми знаємо про багато доль митців, які воювали на війні, але про багатьох ми вже ніколи не дізнаємося. Йдеться про випадки, подібні до історії Бориса. Тобто про тих, хто зник безвісти. Чому? Тому що ні українська, ні російська сторона не називає справжню кількість загиблих солдатів.

Ніхто їх не бачив, ніхто про них не чув

До даних, які щодня публікує Генеральний штаб Збройних сил України, з яких випливає, що за добу могло загинути чи то 500, чи то 1200 російських солдатів, треба ставитися з обережністю. Дані про митців з’являються спорадично і, як правило, випадково. Хтось комусь сказав, тому що хтось від когось почув, хтось знову десь написав. Зрештою, можна очікувати, що, можливо, це буде і з ними, як це сталося з жертвами цивільного населення в Маріуполі чи Волновасі на Донеччині. Масштаби жертв незліченні й не піддаються підрахунку.

Тих, про кого достеменно відомо, що вони загинули, і кого можна якось вшанувати, Вєслав Хабовський намагається описати на своїй сторінці у Фейсбуці. – «Проєкт був створений на початку війни, ідея полягала в тому, щоб попрощатися з кожним загиблим солдатом. Чи ці цифри є повними? Важко сказати, бо попрощатися приходять звідусіль: від військових, сімей, шкіл, друзів, родичів тощо. Є дуже багато повідомлень про творчих людей, пов’язаних з мистецтвом, театром чи телебаченням. Важко сказати, скільки з них насправді гине, тим паче, що інформація надходить у різний час. Найчастіше через два-три дні, а іноді навіть через місяць або навіть пізніше – особливо, якщо для ідентифікації тіла потрібен аналіз ДНК», – розповідає Хабовський в інтерв’ю PostPravda.Info.

Безсумнівно, дані, що надані українською владою, не відповідають дійсності. – Що стосується кількості загиблих… Бувають дні, коли ти не бачиш нічого, крім некрологів. Один некролог за іншим. Їх важко порахувати. Іноді їх буває десятки на день, і це далеко не всі. Навіть у найгірші тижні оборони Бахмута не було стільки некрологів, як зараз, з моменту, коли росіяни пішли в наступ.

Скільки б не було дослідників, скільки б копіткої роботи не виконували аматори, суспільствознавці й професіонали, ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, скільки солдатів загинуло під час повномасштабної агресії Росії в Україні. І так само ми, мабуть, ніколи не порахуємо загиблих митців.

Фото Микити Шандиби